Дорослі діти емоційно незрілих батьків

Ця книжка для тих, хто хоче зрозуміти, як дитинство вплинуло на їхні особисті стосунки та ставлення до себе. Ви навчитеся цінувати себе й комфортно почуватися поруч із близькими

Ви оформлюєте замовлення на ПАПЕРОВУ книжку.
Мʼяка обкладинка
236 сторінок
Формат А5

Ви отримаєте лист із підтвердженням вашого замовлення. Впродовж двох днів ми відправимо вашу книжку Новою Поштою. Будь ласка, уважно заповнюйте всі рядки замовлення (особливо, номер телефону). Ми не відповідаємо за помилки у вашому замовленні.

1. Як емоційно незрілі батьки впливають на життя дорослих дітей.
2. Як розпізнати емоційно незрілих батьків.
3. Що відчувають діти у стосунках з емоційно незрілими батьками.
4. Чотири типи емоційно незрілих батьків.
5. Як різні діти реагують на емоційно незріле виховання.
6. Як це — бути інтерналізатором.
7. Криза, що допомагає прокинутися.
8. Як припинити потрапляти в пастки емоційно незрілих батьків.
9. Життя без ролей і фантазій.
10. Як розпізнати емоційно зрілих людей.

Якщо ви виросли поруч з емоційно незрілими батьками, вам знайомі постійні відчуття самотності або невпевненості у власних силах. Подумки ви знову й знову повертаєтеся в дитинство і відчуваєте, як близькі нехтують вашими емоційними потребами та ігнорують ваші почуття.

Можливо, ви зарано стали поводитися, як доросла людина, яка більше не потребує емоційної допомоги. Або ви саме зараз знаходитеся в токсичних стосунках з емоційно незрілою людиною і прагнете зрозуміти, як бути далі.

• Ви відкриєте для себе способи зцілення від болю та розгубленості, які спричинені поведінкою ваших близьких.
   
• Ви навчитеся керувати надмірно розвиненим співчуттям, яке тримає вас в емоційних заручниках маніпуляторів.
   
• Ви дізнаєтесь, як побудувати нові задовільні стосунки й створити для себе краще життя.
   
• Ви навчитеся знаходити людей, здатних до справжньої емоційної близькості й щирого спілкування.
   
• Ви зцілите рани, яких завдали вам стосунки з емоційно незрілими людьми й почнете жити, керуючись власними бажаннями та мріями.

Ліндсі К. Гібсон
клінічна психологиня, докторка психологічних наук

Ліндсі веде приватну практику, спеціалізується на індивідуальній психотерапії дорослих, які мали емоційно незрілих батьків. Також вона викладала на кафедрі психології у дослідницькому державному університеті Вільгельма та Марії (Вірджинія) — найстарішому університеті США після Гарварду — та в дослідницькому університеті Старого Домініону (Вірджинія).

Ліндсі Гібсон написала чотири книжки: «Ким ви мали стати», «Дорослі діти емоційно незрілих батьків», «Зцілення від стосунків з емоційно незрілими батьками» та «Як подбати про себе дорослим дітям емоційно незрілих батьків».

Книжку "Дорослі діти емоційно незрілих батьків" спрагло проковтнула. Знаю, що точно повертатимуся до неї, бо знайшла багато ключових відповідей для себе. Це глибоко осмислене моє життя... Разом з тим, що це видання допомагає розкласти на полиці зранений досвід дитинства, воно є дороговказом, як правильно будувати стосунки із своїми дітьми. Бо найбільше бажання, щоб вони були емоційно здоровими дітьми емоційно зрілих батьків. Заради цього неустанно працюю над своїм духовним розвитком. А вам щиро дякую за допомогу у цій праці!

Леся Ясюра
                           

Книга - просто скарб для дітей емоційно незрілих батьків. Завдяки їй я знайшла багато відповідей на безліч своїх питань. Чекаю з нетерпінням на інші книги вашого видавництва. Ваша робота безцінна, дякую!!

Оксана Лазаренко
                                

 

Чудесная книга. Лучшая по этой теме, которая мне попадалась. Мне помогла по-другому посмотреть на свои взаимоотношения с родителями и многое объясняет в их поведении и как следствии - моем. Вопросы для самостоятельной работы очень помогают.

Ira Bobyk
                 

Одна з найкорисніших книг з психології, які я читала в своєму житті.
Ця книжка про нас і наших батьків, а ще про наших дітей. З нею ви не лише зрозумієте деякі особливості поведінки батьків, свої особисті травми, а й зрозумієте як не треба (чи навпаки, як треба) виховувати власних дітей.
В ній описано стільки ситуацій і подано таку кількість корисної інформації, що я навіть не знаю як адекватно вам розказати про цю книжку. Це нонфікшн без жодної краплі води, де авторка не лише теоретик, а й практик. Матеріал подано доступною мовою з численними прикладами із життя, з вправами для читачів та порадами як варто діяти в тій чи іншій ситуації.

Юлія Росоха
                       

Давно я не читала такого простого та зрозумілого опису, такої надскладної теми, як емоційна незрілість. Не зважаючи, що книга переважно описує дитячо-батьківські стосунки, я її раджу прочитати абсолютно усім. Аби краще та глибше зрозуміти поняття емоційної незрілості, усвідомити причини його появи та головне, книга вам чітко надасть відповіді, як з такими людьми взаємодіяти. Бо зазвичай, це наше найближче оточення.

Алла Заяць
                        

Не брехатиму, що «…прочитала її на одному подиху!». Це було б, як мінімум, дивно. Книга «завантажила» мене дуже по-дорослому. На це слід було сподіватися вже від моменту прочитання назви. Я споживала її розлого, по кілька хвилин туплячи після кожної пари-трійки сторінок, прислухаючись до, хто б подумав у нон-фікшні, але – емоцій, які викликали у мене щедро наведені у тексті історії.
Найголовніше, що зробила зі мною ця книга – вона дала мені погруповані способи поводження у соціумі і з собою, які наближають до емоційної зрілості.
Окреме величезне дякую за чудовий переклад українською, за яким моя філологічна прискіплива душа відпочила і розслабилася.

Дарія Лозовик

Естер Лерман Фріман,
докторка психології, доцентка Орегонського університету охорони здоров'я та науки

Книжку «Дорослі діти емоційно незрілих батьків» написано з мудрістю і чуттєвістю досвідченого терапевта та розумом вченого, який десятки років роздумував над психологічними дослідженнями та історіями людей. У цій книжці Ліндсі К. Гібсон легко поєднує вражаючий масив своїх знань із реальним досвідом своїх клієнтів, створюючи цікавий та допоміжний матеріал. Вона не про звинувачення, а про розуміння та зцілення себе.

Рональд Дж. Фредерік,
доктор психології, практикуючий психолог та автор книги «Живи, як хочеш»

Це сповнена усвідомлення та співчуття книжка-посібник для тих, хто прагне зрозуміти й подолати довготривалий вплив батьків і наслідки дорослішання в емоційно нездоровій родині. Тут ви знайдете ефективні поради й прості практики, які допоможуть вам звільнитися від старих шаблонів поведінки, глибше зрозуміти себе та інших і зрештою стати тією людиною, якою ви завжди мали бути.

Томас Ф. Кеш,
доктор психології, професор Університету Старого Домініону та автор книги «Образ тіла»

Батьків не обирають. На жаль, у багатьох людей були емоційні проблеми з батьками в дитинстві. Ліндсі К. Гібсон дуже м'яко й обережно дає змогу читачам розпізнати та зрозуміти такі токсичні стосунки й створити нові здорові навички поведінки з близькими. Ця книга пропонує дієві методи самодопомоги та є чудовим ресурсом для терапевтів, які можуть рекомендувати її своїм клієнтам.

Розділ 1
Як емоційно незрілі батьки впливають на життя дорослих дітей

Емоційна самотність походить від недостатньої емоційної близькості з іншими людьми. Вона може з’явитися в дитинстві, якщо зациклені на собі батьки не приділяють уваги почуттям дитини, або в зрілому віці, коли втрачається емоційний зв’язок із близькою людиною. Якщо це почуття було з вами протягом усього життя, це вказує на те, що в дитинстві вашими емоційними потребами нехтували.

Дорослішати поряд з емоційно незрілими батьками – це важкий досвід самотності. Такі батьки можуть адекватно поводитися та здаватися абсолютно нормальними, дбаючи про фізичне здоров’я своєї дитини і забезпечуючи матеріально. Однак, якщо вони не встановлять міцного емоційного зв’язку зі своєю дитиною, замість справжнього почуття безпеки така дитина відчуватиме лише порожнечу.

Біль, який відчуває людина, коли її не помічають інші, настільки ж реальний, як і біль від фізичної травми, але він непомітний. Емоційна самотність — це невиразний і дуже особистий досвід, який важко побачити чи описати. Це схоже на відчуття, ніби світ для вас порожній. Деякі люди називають цю самотність екзистенційною, але нічого екзистенційного в ній немає. Якщо ви відчуваєте емоційну самотність, її початок треба шукати в сім’ї.

Діти не можуть визначити, чи відсутня емоційна близькість у їхніх стосунках з батьками. Вони просто не знають, що це. І ще менш імовірно, що вони зможуть зрозуміти, що їхні батьки емоційно незрілі. Усе, що вони мають, — це внутрішнє відчуття порожнечі, адже саме так дитина відчуває самотність. У випадку зі зрілими батьками дитяча самотність лікується просто: треба звернутися до них по ласку. Але якщо ваші батьки боялися глибоких почуттів, можливо, у вас залишилося неприємне почуття сорому за необхідність заспокоєння.

Коли діти емоційно незрілих батьків виростають, вони продовжують відчувати внутрішню порожнечу, навіть якщо ведуть зовні нормальне доросле життя. Відчуття самотності може навіть посилитися, якщо вони мимоволі виберуть стосунки, що не дають їм глибокого емоційного зв’язку. Вони можуть здобути освіту, знайти роботу, одружитися й виростити дітей, але їх буде переслідувати внутрішнє відчуття емоційної ізоляції. У цьому розділі ми розглянемо досвід емоційної самотності людей, а також дізнаємося, як самоаналіз допоміг зрозуміти, чого їм не вистачає, і змінити це.

Емоційна близькість

Емоційна близькість із кимось передбачає, що ви можете поділитися з людиною будь-якими своїми почуттями, незалежно від того, що їх викликало. Ви відчуваєте себе в цілковитій безпеці, відкриваючись іншій людині чи то у формі слів, чи то за допомогою обміну поглядами або просто тихо перебуваючи разом у стані зв’язку. Емоційна близькість дарує глибоке задоволення, створюючи відчуття, що нас бачать справжніми. Такий зв’язок може існувати лише тоді, коли інша людина хоче вас пізнати, не засуджуючи.

У дитинстві основа нашої безпеки — емоційний зв’язок із тими, хто про нас піклується. Емоційно залучені батьки дають дітям змогу відчути, що їм завжди є до кого звернутися. Така впевненість вимагає щирої взаємодії з батьками. Емоційно зрілі батьки майже весь час підтримують цей зв’язок на високому рівні. Їхня свідомість розвинена настільки, щоб спокійно реагувати на власні почуття й на почуття інших людей.

Що найважливіше, такі батьки емоційно налаштовані на своїх дітей, помічають їхній настрій і цікавляться почуттями. Спілкуючись з ними, дитина почуває себе в безпеці і тоді, коли шукає заспокоєння, і коли бажає розділити радість. Зрілі батьки дають дітям змогу відчути, що їм подобається спілкуватися з ними, що говорити про свої почуття — це нормально. У цих батьків жваве, урівноважене емоційне життя, і вони зазвичай виявляють постійну уважність і цікавість до своїх дітей. Вони емоційно надійні.

Емоційна самотність

З іншого боку, емоційно незрілі батьки настільки заклопотані собою, що не помічають внутрішніх переживань своїх дітей. Крім цього, вони знецінюють почуття і відгороджуються від емоційної близькості. Їм некомфортно від власних емоційних потреб, тому вони не знають, як емоційно підтримати іншу людину. Якщо діти засмучуються, такі батьки можуть навіть нервуватися, злитися й покарати, замість того, щоб заспокоїти. Такі випадки пригнічують інстинктивне бажання дітей звернутися по допомогу, відрізаючи можливість емоційного контакту.

Якщо один чи обоє з ваших батьків не були достатньо зрілими для емоційної підтримки, у дитинстві ви обов’язково це відчували, але не розуміли, чого бракує. Можливо, ви думали, що відчуття порожнечі й самотності — це ваша особиста риса, яка відрізняє вас від інших людей. Тоді ви просто не могли знати, що таке відчуття — нормальна універсальна реакція на відсутність адекватного людського спілкування. «Емоційна самотність» — це стан, який потребує особливого ставлення: щирої зацікавленості іншої людини до ваших почуттів. Такий тип самотності не можна назвати дивним або безглуздим, бо це передбачуваний результат дорослішання в умовах недостатнього емоційного співпереживання з боку інших.

Щоб доповнити цей опис емоційної самотності, погляньмо на історії двох людей, які добре пам’ятають це почуття ще з дитинства.

Історія Девіда

Ось що сказав мій клієнт Девід на моє зауваження про те, що розповідь про дорослішання в його сім’ї наповнена самотністю: «Це було неймовірно самотньо, ніби я був абсолютно ізольований. Це був факт мого життя. Мені здавалося, що це нормально. У моїй сім’ї всі були окремо один від одного, і всі ми були емоційно ізольовані. Ми жили паралельними життями, не маючи нічого спільного. У старших класах мені іноді спадало на думку, що я плаваю в океані, де навколо нікого немає — так я почувався вдома».

Коли я запропонувала йому більше розповісти про це, він сказав: «Це було відчуття порожнечі й нікчемності. Я не знав, що більшість людей так не почувається. Це відчуття завжди було зі мною».

Історія Ронди

Ронда теж пережила схожі почуття, коли їй було сім років: вона стояла з батьками й сестрами біля фургона, який забирав речі з їхнього старого будинку. Хоча поруч із нею була її сім’я, до неї ніхто не звертався, і вона почувалася абсолютно самотньою: «Я стояла там із ними всіма, але ніхто мені не пояснив, що змінить цей переїзд. Я почувалася розгублено й намагалася зрозуміти, що відбувається. Пам’ятаю відчуття виснаження від того, що маю боротися самостійно, адже я не знала, до кого звернутися по підтримку. Мої батьки були мені абсолютно недоступні. Я дуже хотіла розповісти їм про свої почуття, але знала, що мені доведеться впоратися із цим самотужки».

Про що свідчить емоційна самотність

Насправді, емоційний біль і самотність — здорова реакція вашої психіки. Занепокоєння, яке відчували Девід і Ронда, свідчило про те, що вони гостро потребують емоційного контакту. Але оскільки їхні батьки не помічали їхнього відчаю, дітям залишалося лише стримувати свої почуття. На щастя, щойно ви почнете прислухатися до своїх емоцій, замість того, щоб відключати їх, вони покажуть вам шлях до справжнього зв’язку з іншими. Знання причин вашої емоційної самотності — перший крок до більш повноцінних стосунків.

Як діти долають емоційну самотність

Емоційна самотність настільки жахлива, що дитина зробить усе можливе, щоб встановити хоч якийсь зв’язок із батьками. Такі діти вважають, що вони нарешті отримають увагу, коли почнуть ставити потреби інших людей на перше місце. Замість того, щоб очікувати на підтримку або зацікавленість дорослих, діти беруть на себе роль помічника й переконують інших у тому, що в них мало власних емоційних потреб. На жаль, це призводить до ще глибшого відчуття самотності, оскільки, приховуючи свої справжні потреби, неможливо налагодити щирий зв’язок з іншими людьми.

Не отримуючи належної батьківської підтримки, багато дітей, яких виховують в умовах емоційної депривації, прагнуть якнайшвидше стати дорослими. Вони вважають, що найкраще рішення проблеми — швидко вирости, стати самодостатніми й не потребувати допомоги. Ці діти стають не по роках розумними, але внутрішньо дуже самотніми. Вони передчасно занурюються в доросле життя: влаштовуються на роботу за першої ж нагоди, починають статеві стосунки, рано одружуються або йдуть служити в армію. Вони начебто кажуть: «Оскільки я вже дбаю про себе, я можу швидше вирости й отримати всі переваги дорослого життя». Вони з нетерпінням чекають зрілості, вважаючи, що вона нарешті дасть їм свободу й шанс на глибокі стосунки. На жаль, поспішаючи покинути батьків, вони можуть помилитися у виборі партнера, опинитися в токсичних стосунках або надовго залишитися на роботі, яка забирає більше, ніж дає. Вони часто примиряються з емоційною самотністю у стосунках, адже це здається їм нормальним, бо нагадує дитинство.

Чому минуле повторюється

Якщо відсутність емоційного зв’язку з незрілими батьками настільки болісна, чому так багато людей у зрілому віці потрапляють у такі самі неприємні стосунки? Найдавніші ділянки нашого мозку запевняють нас, що безпечне лише знайоме (Bowlby, 1979). Ми тяжіємо до ситуацій, які вже є в нашому досвіді, адже знаємо, як у них поводитися. У дитинстві ми не усвідомлюємо обмежень наших батьків, тому нам страшно припустити, що вони можуть бути емоційно незрілими або недосконалими. На жаль, заперечуючи болісну правду про наших батьків, ми не можемо розпізнати схожих на них людей, які можуть завдати нам болю в майбутніх стосунках. Заперечення змушує нас потрапляти в одну й ту саму ситуацію знову й знову, тому що ми ніби не розуміємо, що буде наступного разу. Історія Софі добре ілюструє цю модель поведінки.

Історія Софі

Софі зустрічалася з Джеррі вже п’ять років. Вона була медсестрою, любила свою роботу й раділа тому, що має тривалі стосунки. Софі було вже тридцять два роки, і вона хотіла вийти заміж, але Джеррі не поспішав. Його все влаштовувало.

Він був веселим хлопцем, але, схоже, не хотів емоційної близькості й зазвичай закривався, коли Софі торкалася емоційних тем. Софі відчувала глибоке розчарування і звернулася по допомогу до терапії, щоб зрозуміти, що робити. Потрібно було зробити важкий вибір: вона кохала Джеррі, але мала не так багато часу, щоб створити сім’ю. Софі також відчувала провину й переживала, що просить занадто багато.

Одного разу Джеррі запросив її в ресторан, у якому вони були на першому побаченні. Те, як він запропонував, змусило Софі задуматися, чи не хоче він освідчитися сьогодні. Усю вечерю Софі не знаходила собі місця від хвилювання.

І справді, після вечері Джеррі витягнув із кишені маленьку скриньку для ювелірних прикрас. Коли він простягнув її, Софі ледве дихала. Але коли вона відкрила скриньку, замість обручки там був лише маленький папірець із намальованим знаком запитання.

Вона не зрозуміла. Джеррі їй усміхнувся.

— Тепер ти можеш сказати своїм друзям, що я нарешті запитав тебе.

— Це освідчення? — розгублено запитала вона.

— Ні, це жарт. Ти не зрозуміла?

Софі була вражена, розлючена й глибоко поранена. Коли вона зателефонувала своїй матері і розповіла їй про цей випадок, та фактично стала на бік Джеррі, сказавши Софі, що це справді кумедно, і вона не повинна ображатися.

Щиро кажучи, я не можу уявити жодної ситуації, коли такий жарт був би дійсно доречним. Це занадто жорстоко та принизливо. Але, як Софі пізніше визнала, її мати і Джеррі були дуже схожі в їхній нечутливості до людей. Щоразу, коли Софі намагалася розповісти їм про свої почуття, вона врешті відчувала себе знеціненою.

Під час терапії Софі почала бачити паралелі між відсутністю емпатії в матері та емоційною нечутливістю Джеррі. Вона зрозуміла, що у своїх стосунках із Джеррі вона знов поринула в емоційну самотність, яку відчувала в дитинстві. Тепер вона побачила, що її розчарування емоційною недоступністю Джеррі не було чимось новим: воно було знайоме їй з дитинства. Відчуття ізоляції переслідувало Софі все її життя.

Почуття провини за відсутність щастя

У моєму серці особливе місце займають такі люди, як Софі: вони так добре влаштували своє життя, що оточення вважає, ніби вони не мають проблем. Ба більше, їхня здатність виконувати те, що потрібно, заважає їм ставитися до свого психологічного болю серйозно. Їхні думки зазвичай такі: «У мене є все, і я маю почуватися добре, але чому ж мені так сумно?». Це типовий приклад переживань людини, фізичні потреби якої в дитинстві було задоволено, а от емоційні — проігноровано.

Такі люди, як Софі, часто почуваються винними за те, що скаржаться. Вони можуть дуже довго перелічувати речі, за які їм слід бути вдячними, ніби їхнє життя — це рівняння, у якому можна знайти щастя за допомогою підрахунків. Але ці чоловіки й жінки не можуть позбутися відчуття, що залишаються дуже самотніми, і той рівень емоційної близькості, якого вони прагнуть, для них досі недосяжний у їхніх найближчих стосунках.

Вони приходять до мене тоді, коли або готові піти від свого партнера, або заводять роман на стороні, який частково задовольняє їхні емоційні потреби. Деякі з них взагалі уникають романтичних стосунків, вважаючи їх пасткою, від якої краще триматися подалі. І, звичайно, є й такі, які залишаються у стосунках заради дітей і прийшли на терапію, щоб навчитися менше злитися й дратуватися.

Мало хто з цих людей входить у мій кабінет з усвідомленням, що нестача емоційної близькості в них почалася в дитинстві. Зазвичай причини, через які вони відчувають себе нещасними, для них — таємниця. Вони докоряють собі за те, що бажання отримувати від стосунків більше — егоїстичне. Як сказала Софі на початку нашої роботи: «У стосунках завжди будуть розчарування. Це ж робота, правильно?».

Вона частково мала рацію. Хороші стосунки вимагають певних зусиль і терпіння. Але для того, щоб партнер вас помічав, не треба робити взагалі нічого. Встановлення емоційного зв’язку має бути легким.

Емоційна самотність не визнає статі

Хоча частіше клієнтами психотерапевтів стають жінки, я працювала з багатьма чоловіками, які стикалися з почуттям самотності у своїх найважливіших стосунках. У певному сенсі для них це питання навіть актуальніше, адже в нашій культурі існує міф про те, що в чоловіків менше емоційних потреб. Але якщо звернутися до статистики самогубств і злочинів, виявиться, що це неправда. Чоловіки більш схильні до насильства або суїциду, коли відчувають емоційний біль. Коли їм не вистачає емоційної близькості, відчуття приналежності або турботливої уваги, вони можуть вдавати, що все гаразд, почуваючи себе дуже самотньо. Емоційний зв’язок — це базова потреба людини незалежно від статі.

Діти, які відчувають, що не можуть емоційно залучити батьків, часто намагаються налагодити цей зв’язок, граючи ті ролі, які, на їхню думку, задовольнять батьків. Така поведінка дійсно може викликати якесь швидкоплинне схвалення, але не справжню емоційну близькість. Емоційно закриті батьки не можуть одразу розвинути здатність до емпатії лише тому, що дитина зробила щось, щоб догодити їм.

Дорослі чоловіки й жінки, яким не вистачало емоційної залученості в дитинстві, часто не можуть повірити в те, що хтось захоче побудувати стосунки з ними справжніми. Вони свято вірять, що, для того, щоб отримати близькість, вони мають грати роль, яка допоможе поставити іншу людину на перше місце.

Історія Джейка

Джейк нещодавно одружився з Кайлою, життєрадісною жінкою, і нарешті відчув себе коханою людиною. Одразу після весілля він був дуже щасливим, але із часом став почуватися невдахою. «Я повинен бути щасливим, — сказав він. — Мені так пощастило з дружиною, і я наполегливо намагаюся бути тим, ким вона хоче мене бачити. Мені не подобається те, що я симулюю».

Я запитала Джейка, ким, на його думку, він має бути поруч із Кайлою. «Я повинен бути щасливою людиною, як і вона. Мені потрібно, щоб вона завжди відчувала себе коханою і задоволеною. Так воно повинно бути».

Він очікувально подивився на мене, шукаючи підтвердження своїм словам, але коли я просто промовчала, він продовжив: «Коли вона повертається додому з роботи, я щосили намагаюся вдавати щастя і схвильованість, але насправді я цього не відчуваю. Я виснажений».

Я запитала його про те, що станеться, якщо він чесно розповість Кайлі про ту напругу, яку відчуває, і він сказав: «Вона розлютиться й засмутиться, якщо я спробую поговорити з нею про це».

Я сказала Джейку, що розповідь про щирі почуття могла розлютити когось у минулому, але малоймовірно, що так відреагує Кайла. Це більше схоже на поведінку його матері, яка поводилася агресивно, якщо люди не робили того, що вона хотіла.

Надійні стосунки Джейка з Кайлой спокушали його розслабитися й бути самим собою, але він був упевнений, що ці стосунки постраждають, якщо він припинить старатися.

Коли я сказала Джейку, що, можливо, ці нові безпечні стосунки дадуть йому шанс прийняти самого себе, йому було незручно згадувати про свої емоційні потреби. Він збентежено сказав: «Коли ви так кажете, я здаюся собі жалюгідним і недостатньо мужнім».

У дитинстві Джейк постійно чув від своєї матері, що прояв будь-яких емоційних потреб означає слабкість. Ба більше, якщо він не поводився так, як вона хотіла, одразу відчував себе слабким і не гідним любові.

Зрештою Джейк зміг зрозуміти свої почуття і стати більш щирим із Кайлою, яка повністю його прийняла. Але він був вражений тим, скільки в ньому гніву на матір. «Не можу повірити, як сильно я її ненавидів», — сказав він. Джейк не усвідомлював, що ненависть — це нормальна й мимовільна реакція, коли хтось намагається контролювати вас без поважної причини. Це сигналізує про те, що людина пригнічує вашу емоційну життєву силу, задовольняючи свої потреби за ваш рахунок.

Відчуття пастки через необхідність піклуватися про батьків

Не тільки в романтичних стосунках люди можуть відчувати глибоку емоційну відокремленість. Я працювала із самотніми людьми зі схожими історіями, але вони мали нещасливі стосунки з батьками або друзями. Зазвичай такий зв’язок настільки виснажує, що в людини просто не вистачає ні емоційної енергії для пошуку романтичних стосунків, ні бажання їх будувати. Дитячий досвід навчив їх, що в близьких стосунках ти можеш відчувати себе покинутим і обтяженим одночасно. Для таких людей стосунки — це пастка. Їм достатньо самих лише батьків, які вдають, ніби дорослі діти — їхня власність.